Facebook 

 

Напишіть нам   Реєстрація    Вхід

Все найкраще собі: як «Наш край» піариться на заслугах громади

15.11.2021
Малин

Вокалістка Олена Верстак: «Я розкрилася як співачка саме під малинським небом»


 Нещодавно 27-річна Олена Верстак випустила свій перший альбом «Love Ukraine», а її пісні звучать на радіо. Вона переконує, що без енергетики нашого міста та доленосних знайомств нічого б не вийшло

Зазвичай ми розповідаємо про наших талановитих земляків, які знайшли себе у різних професіях та змогли перетворити хобі на справу життя. Цього ж разу знайомимо вас із мешканкою Малина, яка переїхала у наше місто лише шість років тому, проте вже встигла тут реалізувати себе.

Олена Верстак народилася у Новограді-Волинському, на батьківщині Лесі Українки. У 2015-ому вона вийшла заміж за малинця і переїхала до чоловіка. Нині каже, що рішення піти за коханим – було одним із наймудріших у її житті. Адже саме тут вона знайшла свою аудиторію, прихильників, а нещодавно випустила свій перший музичний альбом – «Love Ukraine». Олена не лише співає, а й пише тексти, які згодом кладуть на музику.

Журналістці MALYN.MEDIA  вона погодилася розповісти про нелегкий шлях до мрії, гіркі невдачі, роботу співачки у ресторані та створення першого альбому.

«КОЛИ ТОБІ КАЖУТЬ, ЩО ТИ НЕВДАХА, ВАЖКО ШУКАТИ МОТИВАЦІЮ»

 Оленко, як музика прийшла у ваше життя?

– Взагалі я мала любов до музики ще з дитинства. Мабуть, вдалася у батька, який хоч і не займався професійно творчістю, проте дуже любив пісні та часто наспівував жартівливі віршики про мене. Була прихильною до співу і моя бабця, яка, на жаль, померла ще до мого народження і на честь якої мене власне і назвали Оленою.

Все це підштовхувало мене ще із зовсім малого віку мріяти про кар’єру співачки. Водночас батьки не поспішали мене віддавати у музичну школу – вони в мене «домашні», вважали це зайвим для дитини.

 Але через деякий час все-таки записали мене на бандуру, де я успішно провчилася три роки. І закінчивши, вступила у Житомирське музичне училище імені Косенка (нині Житомирський музичний фаховий коледж ім. В.С. Косенка, – ред.)

– Тобто, ваша мрія здійснилася і ви все-таки почали свій професійний шлях до музичного майбутнього..

– Так! До речі, досі дивуюся, як мені вдалося вступити у цей заклад. Бо мене не вважали, як кажуть, талантом від Бога. І за моїми успіхами завжди більше стояли невтомне бажання і сумлінна праця, ніж обдарованість.

 Чи виправдало училище ваші сподівання? Буває, що діти розчаровуються вже на першому курсі. Дехто ж і зовсім критикує музичну освіту.

– Завжди кажу, що задуманому зверху земні перепони байдужі. І так волею долі в училищі я потрапила під опіку дуже вимогливого, але фахового викладача – Миколи Івановича. Про його суворість і образливі вислови до учнів ходили легенди. Я не стала винятком і теж наслухалася від нього критики (сміється, – ред.)

Пригадую, як тільки почав зі мною займатися, якось так і сказав: «Ти так співаєш, як свиню ріжуть в сусідньому селі…» І це далеко не найгірше, що мені доводилося чути від нього. Зараз це згадувати смішно, а тоді здавалося, що земля з-під ніг втікає… Коли тобі кажуть, що ти невдаха, важко шукати мотивацію.

 Хотілося кинути навчання?

– Звісно. І не раз… Під таким тиском були і сльози, й істерики.  Не знаю, чим керувався вчитель – можливо, хотів у такий спосіб пробудити у мені злість і мотивувати до праці. Втім, здається, я навпаки з кожним таким зауваженням губила свою невпевненість. Та водночас бажання співати було сильнішим і я не припиняла над собою працювати – слухала класичну музику, була уважна до порад викладачів, багато читала.

Попри жорстку критику зі мною продовжував займатися і Микола Іванович. Завдяки його наполегливості я за рік наздогнала одногрупників, які були кращими від мене. Тоді вперше задумалася, що, мабуть, мені треба було трохи вкусити тієї гіркоти від наставника. Бо, як каже один з моїх улюблених виконавців – ХАС: «Солодка перемога в гіркоті невдач».

До речі, в результаті мій вчитель став моїй добрим другом, найкращим порадником та навіть рідною людиною А коли він помер, то я кинула роботу та однією з перших приїхала підтримати його стареньку дружину… Знаю, що багато студентів залишили образу на нього, але мені вистачило мудрості, аби стерпіти його образи – не заради себе, а заради музики.

До речі, після закінчення училища, вступила у Рівненський державний університет. Хоча планувала навчатися у Донецький консерваторії, і навіть приїхала вступати, але згодом війна внесла свої корективи. Може, так і мало бути.

«РОБОТА В РЕСТОРАНІ ЗАГАРТУВАЛА В МЕНЕ ВМІННЯ СПІВАТИ БАГАТО І ДОВГО»

  А коли ви почали писати пісні?

– На другому курсі написала свою першу пісню «Ранок», яку присвятила рідному Новограду-Волинському. Але здебільшого усі мої твори просто складалися у глибоку шухляду і я ніяк не могла наважитися випустити їх у світ. І тільки після того, як вийшла заміж і переїхала у Малин, почали з’являтися додаткові можливості для розвитку.

Коли я працювала у садочку, потоваришувала із колегою, яка знала, що пишу пісні і якось підказала мені звернутися до Андрія Дідківського. Розповіла, що він має свою невеличку студію у Малині. Спочатку я досить скептично відреагувала на таку пропозицію. Бо я немісцева, чужі люди. Та й страшно було. Але чоловік каже: «Спробуймо».

Подзвонили ми Андрію і згодом записали мою першу пісню «Примара». Андрій, до речі, допоміг з аранжуванням. Після цього виставила її у YouTube, дуже подобалася моїм родичам та друзям. Словом, я була щаслива!

 А ви ще десь працювали, окрім садочка у Малині?

– Був період, коли я настільки була захопленою музикою, що працювала на трьох роботах: викладала в садочку у Малині,  у музичній школі та паралельно була вокалісткою у ресторані «Ірша». І, до слова, якраз робота в ресторані загартувала в мене вміння співати багато і довго. Мабуть, визнання публіки було для мене тим зарядом, який дозволяв за вечір виконувати безліч пісень.

Взагалі я розкрилася під малинським небом. Саме у цьому місті у мене з’явилися можливості та конкретні дії. До слова, навіть зараз, у декреті, продовжую працювати музичним керівником у ДНЗ «Малинський професійний ліцей». Робота поблизу дому. Та й чоловік працює там майстром електрики. Скучно не буває – інколи маленький Леон, якому зараз рік і чотири місяці. підспівує нам зі студентами на парах (сміється, – ред.)

«ХОЧУ, АБИ МЕНЕ ВПІЗНАВАЛИ САМЕ ЯК ОЛЕНУ ВЕРСТАК»

 Нещодавно ви випустили сольний альбом. Як прийшли до цього?

– Треба сказати, що ще під час знайомства Андрій Дідківський став для мене відкриттям. Працюючи пожежником, не маючи професійної освіти, йому вдається займатися музикою і робити це круто. А якось він мені подзвонив і каже, що має давно записані «мінусовки» і запропонував написати слова. І мені вдалося. При чому без особливих зусиль. Мабуть, так мало статися. І в такому темпі престо (presto озн. швидко, – ред.) записали наш перший альбом, до якого ввійшло сім пісень.  

 Знаю, що раніше ви співали під творчим псевдонімом Loya Kimerry. Тепер же підписуєтеся як Олена Верстак. Чому?

– Справді, свого часу я мала псевдонім. Але знову ж таки, про що це говорить? Можливо, про несміливість. Можливо, про бажання заховати свою творчість за чужим іменем. Зрештою, ті твори, які співала колись під псевдонімом, дещо розбігаються із тими, які виконую зараз. Та і я змінилася. Тому якось сіла і подумала собі, що хочу, аби мене впізнавали саме як Олену Верстак – це звучить хоч і менш пафосно, зате по-справжньому.

– Оленко, а про що ваші пісні?

– Ідея альбому належить все-таки Андрієві Дідківському. І вже, відштовхуючись від його музики, мені писався текст. Тому твори вийшли різнопланові. Наприклад, «Віночок» – це більш українські мотиви. «Мурашки по тілу» – це інтимна лірика. Пісня «На душі важко» – вона мотивуюча та надихає на зміни. «Не питай, куди я йду» – це також інтимна лірика, про глибокі серйозні почуття. Сьогодні ці пісні доступні на YouTube, а також на стрімінговій платформі SoudCloud.

 Що вас надихає на написання пісень?

– Все те, що бачу, відчуваю та, зрештою, переживаю. Світ, люди, емоції. За кожним твором стоїть історія.

 Кажуть, що найкраще пишеться, коли ти переживаєш дуже сильні емоції – незалежно, чи це щось позитивне, чи негативне. Навіть ваша знаменита землячка Леся Українка свою найпопулярнішу поему «Одержима» написала протягом однієї ночі біля ліжка смертельно хворого чоловіка, до якого мала сильні почуття…

– Так, справді. Коли пишу пісні, то завжди переживаю найяскравіший спектр емоцій. Мене ніби мучить перед тим, а коли слова вже на папері, – щось відпускає і звільняє. Лише тоді можу дихати на повні груди. Творчість справді можна порівнювати навіть з містикою, а музу – не варто недооцінювати. Я можу довший час не писати, а пізніше за кілька днів створити одразу кілька текстів.

«Я ВІЧ-НА-ВІЧ ПОБАЧИЛА ЛЮДИНУ, МУЗИКУ ЯКОЇ СТАВИЛА НА БУДИЛЬНИК»

 А творами яких виконавців надихаєтесь? Що слухаєте?

–  Це «HIM», «Nightwish» з улюбленою Тар’єю Турунен, «Король і Шут», «Metallica», «The Weeknd». З українських виконавців – «Vivienne Mort», «ХАС», «Letay». До речі, з ХАСом і його творчістю познайомилася у 2019-ому, на конкурсі «Голос міста» у Новограді-Волинському. Після першого відбору він був моїм тренером, багато цікавих порад давав. Я тоді здобула третє місце і виграла путівку на море. А влітку цього року я була у нього на розігріві на його сольному концерті у Новограді. І тоді якраз і мала можливість презентувати свій альбом.

А «Letay» вперше почула у нацвідборі на Євробачення по телевізору. З чоловіком слухали його пісні. І тут я дізнаюся, що він буде виступати у Новограді на «Лесиних джерелах». Я якраз теж там виступала, але на іншій сцені. Ото було радості, коли я віч-на-віч побачила людину, музику якої ставила на будильник – «Мила моя, так чи не так, коли нас двоє, вітер має інший смак….»

 Хто вас найбільше підтримує на шляху до творчості?

– Однозначно чоловік. Він моя найбільша опора, підтримка та натхнення. Можливо, я б і у Новограді-Волинському розкрилась, якби він був поруч.  Вдячна йому за те, що не знецінює моїх захоплень і є моїм шанувальником. Сподіваюсь, що синочок підросте і йому також подобатиметься моя творчість.

 Олено, а яким бачите своє майбутнє за п’ять років?

– Знаєте, можливо, це примітивно, але я так далеко не заглядаю. Намагаюся знаходити радість у кожному дні, цінувати те, що пропонують будні, та бути щасливою від простих моментів. Щось мені підказує, що з музикою наші дороги не розійдуться, проте, якими будуть ці шляхи – покаже лише час.

Розмовляла Олена ПЕТРЕНКО

***

Нагадуємо, раніше ми про мандрівницю Наталію Литвиненко, яка літала в спекотну Аргентину і мокла під дощем у найсухішій пустелі землі. А також про столичну художницю з Малина Олександру Бадзим, яка працювала в Успенському соборі Києво-Печерської лаври, а сьогодні розвиває свій власний бренд. Також розповідали промалинську портретистку-самоучку Ірину Дорошенко. Про малинського фермера Олександра Сільченка і його фруктово–горіхові плантації; про автора і виконавця пісень Михайла Тараскіна, який пише пісні понад 30 років; про засновника тюнінг–ательє Максима Грунського, який починав у Малині, а сьогодні обшиває авто з Монако; про власника «Хлібної Лавки» Василя Коваленка, який познайомив малинців із хлібом за кращими італійськими та французькими рецептами. А також про Артема Марченка, який п’ять років тому заснував піцерію «Пульчінелла», яка, до речі, працює у зручному форматі доставки. 

ДЖЕРЕЛО: MALYN.MEDIA

 

 

 

 

 
Поділитися:

Коментарі

Логін: *
Пароль: *
Коментар: *
Відмінити
* Необхідна інформація